В Україні зазнали руйнації вже півтора мільйона домівок. Ось який вигляд вони тепер мають.

24.2.2024 06:00
Першим, що побачила Світлана Куликовська, були собаки. Їх трупи лежали посеред подвір’я. Собак застрілили. Родина Куликовської виїхала з херсонської з дому в березні 2022 року, коли минуло два тижні відтоді, як Росія почала агресивну війну. Російські солдати були вже в межах видимості, на соняшниковому полі неподалік. Колона їхньої військової техніки тяглася, скільки сягало око. Звістка про евакуаційний конвой надійшла в останній момент. Лише один рів відділяв зайняте танками і солдатами поле від подвір’я Куликовських.

На полі навпроти будинку родини Куликовських стоїть покинута російська бойова машина піхоти.

Виїжджати довелося швидко. З собою спакували лише найважливіші документи і трохи одягу. Свійським голубам насипали два пакети їжі, щоб вони не вмерли з голоду. Собак відв’язали. А далі вже пора було їхати. Автоконвой вирушав з другого краю села Правдине. Доньки Вікторія й Анастасія сіли в перше авто, батьки – в друге. Рушили в дорогу. Так родина Куликовських долучилася в той день до великої маси біженців і вимушених переселенців. Тоді ще були думки, що з’явиться змога повернутися додому. Бажано досить швидко, щоб голуби не зголодніли. Матеріальне становище родини було важким ще до війни. Батьки виконували сільськогосподарську роботу на довколишніх полях. Їжу мали здебільшого з власного городу: запасали картоплю, буряки і моркву, консервували помідори й огірки, а з яблук і груш варили варення. Виїхавши з домівки, вони лишилися без роботи і засобів існування. Тому Світлані Куликовській довелося в кінці літа повернутися. Вона мала на меті взяти з дому консерви і одяг. На те, щоб купити нові, не було коштів.

Вікторія, Анастасія і Світлана Куликовські на подвір’ї школи. Школа села Правдине зазнала чималих пошкоджень під час обстрілів. Від початку війни дівчата навчаються в школі дистанційно.

На той час росіяни вже захопили село. Куликовська запитала їх, чи може вона піти взяти для дітей їжу та одяг. Один з солдатів відповів: – Та йди, але щоб тебе не вбили. А потім: трупи собак на подвір’ї. Посеред подвір’я лежали німецька вівчарка Тайсон, стафордширський тер’єр Ніка і дворняга Барбос. Але то було лише перше з приголомшень, пов’язаних із поверненням додому. Клітка для голубів стояла порожня. Від саду не лишилося нічого. Танки понищили дерева, кущі і город. Дах у рідній оселі було пробито в багатьох місцях. Вікна – потрощено. У торцевій стіні блакитного будинку зяяли дірки від пострілів танкових гармат. Шпалери навколо отворів обгоріли начорно.

Оселя родини Куликовських знадвору. По стіні будинку стріляли з бойової машини піхоти, і вікна побилися.

Вигляд будинку родини Куликовських зсередини. Будинок вже не можна відремонтувати, бо його дуже пошкоджено.

Упродовж років Куликовські ремонтували будинок. Наклеєні ними шпалери почорніли від обстрілів.

Всередині хата мала запаскуджений вигляд. У Куликовської склалося враження, що все там порозбивали навмисно. Вона не захотіла нічого брати з будинку. Це вже не була домівка. Дев’ять місяців по тому російських солдатів було вигнано з села. На стіні будинку Куликовських праворуч від вхідних дверей намальовано білими літерами: Слава ЗСУ! Голубник і досі стоїть порожній.
Дивіться продовження розповіді після презентації у форматі 3D.

Анастасія (14 років) і Вікторія (17 років) в рідній домівці.

## Ольжине піаніно Ольга Бурикіна мешкала все своє життя в одній кімнаті. Вона з молодих років страждала від важкої депресії та мала інші психічні проблеми. Наташа (Наталія) Бурикіна намагалася шукати щось таке, що допомогло б дочці подолати їх, – зокрема використовуючи арттерапію та музику. Тому Ольга мала в своїй кімнаті піаніно.

Володимир Бурикін у передпокої зруйнованої домівки.

Шостого червня 2023 року росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС. Звідти ринуло 18 млн. кубометрів води. Водяні маси потужним потоком досягли і Прибережного провулка, де мешкали Бурикіни. Вода почала заливати квартиру приблизно опівдні. Ольга завжди боялася багато чого. Наплив води перелякав її. Ольга замкнулася в своїй кімнаті і не зважувалася вийти. Батьки намагалися виманити її, але марно. Вода була крижаною і швидко прибувала. Батьки не знали, що робити. Врешті вони залишили Ольгу в її кімнаті. Наостанок мати порадила Ользі залізти на ліжко. Вона сказала доньці, що любить її.

Домівка родини Бурикіних була в Корабельному районі Херсона. Там майже всі будинки зазнали руйнацій, які зробили їх непридатними для мешкання, після того як росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС. Родина винесла рухомість на подвір’я для сушіння.

У стінах, поруйнованих потопом, видно понівечені водою солому і глину.

Ікона Архангела Гавриїла на підвіконні домівки Бурикіних.

Далі батьки піднялися на горище будинку. Коли вода прибула й туди, вони залізли на крокви. Володимир Бурикін бив по конструкціях будинку залізним прутом, щоби хтось почув їх. Врешті рятувальники з Державної служби з надзвичайних ситуацій припливли по них надувним човном. На той час Ольга вже потонула в воді.

Фотографію Ольги Бурикіної прикрашено чорною жалобною стрічкою за місцевим звичаєм.

Володимир Бурикін втратив доньку внаслідок руйнування дамби Каховської ГЕС.

Її знайшли 16 днів по тому в її кімнаті, вона лежала на піаніно. Одним із тих днів був її день народження. Ользі минув би 41 рік.
Дивіться продовження розповіді після презентації у форматі 3D.

Наплив води розкидав меблі і піаніно, змив шпалери та штукатурку.

## Народжений посеред війни Тест на вагітність висвітлив дві рисочки. Катерина Колотило показала тест своєму чоловікові Івану. Той одразу сказав: залишаємо. Дехто з близьких родичів вважав інакше. Народжувати, коли ви виїхали тікаючи від війни, – така думка лякала. Катерина з Іваном дотримали свого рішення. Андрій народився посеред війни.

Батько родини Іван Колотило і первісток Сергій. Позаду – мати родини Катерина Колотило і немовля Андрій.

Родина Колотилів мешкає на краю села Мирне. Дідусь і бабуся родини переїхали замолоду на роботу до місцевого колгоспу.

Село Мирне лежить серед полів. Прямі вулиці перетинають його поміж будинками і садками. Родина Колотилів знову мешкає на крайній вулиці. Вони змогли повернутися додому після понад річної відсутності. На відміну від того, як це зазвичай буває в воєнний час, повернулося на одну людину більше, ніж виїздило. Тепер у будинку мешкають Катерина, Іван, трирічний Сергій та Андрій. І, крім них, бабуся з дідусем, а наразі ще й двоюрідний брат. Першим туди повернувся Іван. Попервах він не знав, до чого братися. Відновлення будинку здавалося неможливим.

Андрій народився посеред війни в Дунаївцях за тисячу кілометрів від рідного села.

Дивіться продовження розповіді після презентації у форматі 3D.

Андрій народився посеред війни в Дунаївцях за тисячу кілометрів від рідного села.

Pikkupojat leikkivät seinän edessä, pienempi pojista osoittaa puusta tehdyllä leikkiaseella toista.

Війну помітно в іграх дітей. На задньому плані – зовнішня стіна повітки Колотилів. Зовнішні стіни рідної оселі теж зазнали пошкоджень від осколків та куль. Батько родини Іван Колотило залатав їх розчином і камінням.

З допомогою сусіда взялися робити ремонт. Спочатку полагодили дах, адже до спалень затікала вода під час дощів, а підлога була вкрита грязюкою. Вікна в будинку залатали спершу пластиком, але він не тримався. Нові вікна замовили з Дніпра. Стіни заклали деревоволокнистою плитою і каменем, зашпарували розчином. Частиною будинку родина і досі не користується через небезпеку завалу. Щоб підперти дах, Іван поставив тимчасові стовпи, проте перебувати в кімнатах небезпечно. На ремонт потрібні гроші. У Мирному люди тривалий час добували прожиток роботою в полі. Родина Колотилів хотіла б і далі вирощувати хліб. З цим проблема: скрізь міни.

Двоюрідні брати Олександр і Сергій назбирали куль на власному подвір'ї і довкола нього.

Двоюрідний брат Олександр біжить перед повіткою Колотилів, на якій повно слідів війни.

За поля треба сплачувати податок державі, хоч їх неможливо обробляти через мінну небезпеку. Мешканці села написали владі про це і попросили допомогти з розмінуванням. На сьогодні Україну вважають країною з найбільшим у світі рівнем замінованості. Розмінування триватиме, ймовірно, не один десяток років. Мешканці Мирного і досі чекають на відповідь державних органів і на звільнення від оподаткування. Розміновувачі не з’являються. Тому Іван Колотило має намір купити металодетектор і почати самостійно очищати землю від мін та інших вибухових пристроїв. Тільки спочатку треба продати один з двох тракторів, які має родина.

Опубліковано: 24.2.2024 Журналіст: Війві Берґгем Фіксери: Максим Стрижевський & Світлана Горєва Переклад: Юрій Зуб Фотографії і 3D-сканування: Беньямін Суомела Дизайн і опрацювання 3D-моделей: Аннукка Палмен-Вяйсянен Візуальний продюсер: Тату Блумквіст Код: Антті Сааренпяа Асистент продюсера: Мариккі Орас Редагування тексту: Венла Россі Продюсер: Марко Ленквіст Виконавчий продюсер: Лаура Вегкаоя Відповідальний редактор: Вілле Вілен